ШАНОВНІ КОЛЕГИ! ВІТАЄМО ВАС НА НАШОМУ БЛОЗІ "ФАЙНІ ПАВИ". ДЛЯ ВАС ЗАВЖДИ ЦІКАВА й КОРИСНА ІНФОРМАЦІЯ.

Translate

неділя, 19 березня 2017 р.

Королева української поезії



      19 березня Ліні Костенко виповнилося 87років. Це поетеса з великої літери, гордість сучасної української літератури.
      Навколишній світ можна адже запросто розмалювати в будь-які кольори і наситити будь-якими «героями». Все залежить тільки від потреби ... «сірого натовпу», який трохи вище інших стрибнув в своїх кар'єрах. На жаль, ми любимо пластмасових «геніїв» і тефлонових «героїв». І щоб обов'язково мертвими. Любимо неживе, яке кожен насичує тим змістом, який йому вигідний. Неживе адже не може заперечити і не може здатися нам в повний зріст.
      Ліна Василівна - це щось зовсім інше. Зовсім не типова для наших пафосних і показушних пантеонів українських зірок. Вона - душа, якій по-справжньому боляче. Вона - розум, який гостріше розуміє наші бажання і страхи. Вона - чи не єдиний справжній геній нашого химерного, розгубленого і юного «тут і зараз». В її рядках, напевно, немає гумільовської формальної естетики, байроновського занепада  або цветаєвського  надриву ... Вона унікальна тим, що точними словами пише про сьогодення, про наші вічні помилки, про наше невміння прощати, про нездатність відмовитися від жадібності та інших смертних гріхів.
     Це, зрозуміло, не примітивний соцреалізм, який живе рівно стільки, скільки живе політичне замовлення. І їй зовсім не підходить, коли черговий державний менеджер, який  живе явно в інших морально-етичних координатах, пафосно, в совковому стилі її вітає казенними словами. Навіщо? Тому що так потрібно? Щоб галочку поставити в FB? Але ж вона - зовсім не в форматі цієї пафосною брехні.
   Костенко - це той самий справжній, реальний, живий світ, в якому є і розуміння, і співчуття, і співпереживання і ніжна біль за тих, кого знаєш і не знаєш ... В поетичному слові. У тому самому слові, яке карликам духу розуміти куди складніше, ніж рутинну барижную прозу.
                                       З днем народження, пані Ліно!

 Сила слова: топ-7 влучних віршів Ліни Костенко
Підбірка влучних віршів поетеси, які заставляють задуматися.

Про вічне
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,

ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,

то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.     
І не знало міщансье кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими.
Про нові початки
Ще вчора була я висока, як вежа.
Здається, ще трохи – дістану зеніт.
І раптом, як вибух, – обвал і пожежа.
Розтрощений камінь – уже не граніт.
Руйновище віри, і розпач, і розпач!
Під попелом смутку похований шлях.
Зажурені друзі сахнулися врозтіч.
Посіяне слово не сходить в полях.
На те й погорільці, – будуємо хатку.
Над хаткою небо. А знов голубе.
Найвище уміння – почати спочатку
життя, розуміння, дорогу, себе.
Про понищену природу
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерянин проблиски скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів...
Про кохання
Кохай! Бо час тебе не жде.
Він забирає твої дні і ночі.
Кохай допоки тіло спрагле й молоде.
Бо в старості кохають тільки очі.
Про життя
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Про людей
Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, -
XX вік! - а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.
Про вдячність
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Немає коментарів:

Дописати коментар