Поезія є не просто частиною загальносвітової культури, а й одним з геніальних досягнень людства.
З найдавніших часів і дотепер поезія залишається живим видом мистецтва, що постійно розвивається, але суть її залишається незмінною – прагненням до відтворення найглибших та найважливіших людських почуттів.
Найдавніші вірші, за твердженням істориків, були написані ще в ХХІІІ столітті до нашої ери. Вони були створені принцесою Ен-Хеду-ана (En-hedu-ana) і знахідка підтверджена артефактами. Принцеса є найбільш раннім автором, відомим по імені, а також першої поетесою. Вона була дочкою засновника Аккадского царства – царя Саргона, і відома своїми шумерськими гімнами.
Сучасна українська поезія, заснована на вікових традиціях, водночас стала більш глобалізованою. Серед найвідоміших сучасних українських поетес – Ліна Костенко та Еммма Андієвська.
19 березня народилися дві видатні майстрині художнього слова – Ліна Костенко (1930) 96 років та Емма Андієвська (1931) 95 років від дня народження.
Ліна Костенко
Про
цінність часу
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
Про
силу слова
Страшні слова, коли вони мовчать
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.























